Україна і Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя: що змінюється для громадян та бізнесу
Коли в публічному просторі звучить теза, що Україна приєдналася до Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя, виникає природне очікування, що йдеться про спрощення доступу українців до Європейського суду з прав людини, міжнародного арбітражу чи навіть інших міждержавних судів. Але юридично це не так.
Олексій Гнатенко, партнер, керівник практики вирішення спорів Juscutum, пояснює в колонці для Scroll.media, як все працюватиме.
Предмет цієї Конвенції значно вужчий та водночас практичніший. Конвенція регулює доступ фізичних осіб, а в окремих частинах і юридичних осіб, до судів інших договірних держав у транскордонних справах, насамперед у цивільних та комерційних відносинах, на недискримінаційних умовах. Гаазька конференція прямо пояснює, що Конвенція не гармонізує внутрішнє право держав, а покликана забезпечити, щоб іноземне громадянство, відсутність місця проживання чи доміцилію не ставали самі по собі підставою для процесуальної дискримінації.
Для України формальною відправною точкою став Закон України № 4820-IX від 12.03.2026 «Про приєднання України до Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя», ухвалений на базі законопроєкту № 0304. У самому законі зафіксовано, що Конвенція набере чинності для України з першого дня третього календарного місяця після депонування документа про приєднання.
Тим самим Верховна Рада завершила внутрішньодержавний етап, який дає змогу перейти до міжнародно-правового оформлення участі України у цьому режимі. Профільний комітет парламенту окремо вказав, що законопроєкт відповідає міжнародно-правовим зобов’язанням України у сфері європейської інтеграції, а бюджетні матеріали до нього підтвердили, що реалізація потребуватиме витрат у межах системи безоплатної правничої допомоги.
Але є одна принципово важлива деталь, яка заслуговує на увагу. За самою Конвенцією приєднання держави ще не означає автоматичної універсальної дії щодо всіх країн світу. Її ефект працює у відносинах між договірними державами, які не заперечили проти приєднання нової сторони у передбаченому договором порядку.
Крім того, Конвенція сама по собі не є глобальною за охопленням. За даними Гаазької конференції, вона об’єднує обмежене коло учасників, а не весь світовий судовий простір. Це означає, що практична користь для українців залежатиме від того, з якою саме державою виник спір та чи діє Конвенція у двосторонніх відносинах з нею.
Сама архітектура Конвенції має наступну логіку. Її ядро – це право громадян та осіб, які мають звичайне місце проживання в одній договірній державі, отримувати правову допомогу в судових провадженнях у цивільних та комерційних справах в іншій договірній державі на тих самих умовах, що й громадяни та резиденти цієї держави.
Ця ж логіка поширюється й на осіб, які раніше мали там звичайне місце проживання, якщо спір виник із такого попереднього проживання. А якщо національне право конкретної держави допускає правову допомогу у справах адміністративного, соціального чи фіскального характеру, Конвенція поширюється й на провадження у відповідних судах або трибуналах.
Отже, вона не обмежується лише класичним приватним правом, хоча її головний центр тяжіння все ж лежить у цивільно-комерційному полі.
Для громадян України це означає, що у спорі, наприклад, щодо сімейних майнових відносин, спадкування, відшкодування шкоди, виконання договору, визнання або виконання судового рішення в іншій державі-учасниці, доступ до місцевої системи правової допомоги більше не має блокуватися самим фактом українського громадянства чи відсутністю місця проживання в цій країні. Не йдеться про автоматичне надання безоплатного адвоката всім без винятку.
Ідеться про інше – іноземець із договірної держави має оцінюватися за тими самими критеріями, що й місцевий заявник. Це важливе, але стримане за масштабом полегшення. Конвенція не зрівнює всіх у матеріальному становищі, але знімає дискримінацію за формально-іноземною ознакою.
Спрощення щодо процедури доступу
Найбільш відчутне спрощення стосується самої процедури доступу. Конвенція вимагає, щоб кожна держава визначила центральний орган, який приймає й опрацьовує заяви про правову допомогу, а також орган або органи, що передають такі заяви з держави заявника до держави, де потрібен доступ до суду. Україна в законі прямо визначила і центральним, і передавальним органом Міністерство юстиції України.
Це означає, що для громадянина чи резидента України формується інституційний канал подання документів без необхідності шукати неформальні шляхи контакту з іноземною адміністрацією, випадкових посередників або паралельні консульські механізми там, де вони не дають належного процесуального результату.
Конвенція також передбачає стандартну форму подання, пряму передачу документів між уповноваженими органами та обов’язок передавального органу допомогти заявнику з комплектуванням відомостей та документів, а також із дотриманням формальних вимог. Більше того, у необхідних випадках такий орган має сприяти з безоплатним перекладом документів.
Окремо встановлено, що за передачу, прийняття і розгляд заяв про правову допомогу плата не стягується, а самі заяви мають розглядатися терміново. Для практики це означає менше адміністративних вимог на старті процесу. Саме тут Конвенція може дати найбільший ефект, бо транскордонний спір часто програється ще до судового засідання, на етапі підготовки та подання документів, мови, форми й витрат на початок судової процедури.
Документи не потребують легалізації
Ще один істотний блок, це документи. Конвенція встановлює, що документи, передані в межах її першого розділу, не потребують легалізації або аналогічної формальності. Для українського заявника це важливе практичне полегшення, оскільки саме легалізація, апостиль, підтвердження повноважень та переклад часто створюють не зіставні часові та фінансові витрати порівняно з вартістю самого спору.
Водночас мовне питання не знімається повністю. За загальним правилом документи мають бути складені офіційною мовою запитуваної держави або супроводжуватися перекладом. Якщо такий переклад неможливо зробити в державі подання, допускається англійська або французька, якщо запитувана держава не зробила застереження.
Україна своєю чергою прямо заявила, що прийматиме документи лише українською мовою або з перекладом українською та не прийматиме документи англійською чи французькою на підставі спрощеного механізму, передбаченому у абзаці 2 статті 7 Конвенції. Це означає, що назовні Конвенція спрощує переклад та маршрут, але всередині української системи зберігає жорстку мовну рамку.
Для бізнесу особливо важливий другий розділ Конвенції, який стосується так званої cautio judicatum solvi, тобто застави для забезпечення виконання судового рішення. Йдеться про давню практику деяких правопорядків вимагати від іноземного позивача внести кошти або надати забезпечення лише тому, що він є іноземцем або не має місця проживання в цій державі.
Конвенція прямо забороняє встановлювати таку вимогу до осіб, включно з юридичними особами, які мають звичайне місце проживання в іншій договірній державі, якщо вони виступають позивачами чи третіми особами у суді іншої договірної держави. Те саме стосується забезпечення для сплати судових витрат. Для українського бізнесу це один із найбільш прикладних ефектів Конвенції, бо він зменшує вхідний фінансовий бар’єр у транскордонних приватноправових спорах.
Конвенція йде далі та створює механізм безоплатного приведення у виконання рішень про судові витрати, ухвалених проти осіб, які були звільнені від такої застави. Вона також передбачає, що якщо особа вже отримала правову допомогу в одній договірній державі й там ухвалено рішення, то в іншій договірній державі для визнання або виконання цього рішення вона має право на правову допомогу без нового аналізу її матеріального становища.
Це дуже практична норма для ситуацій, коли сама перемога в суді ще нічого не означає без подальшого визнання або виконання рішення за кордоном. З процесуального погляду Конвенція у цьому випадку не просто відкриває двері до суду, а намагається провести людину й через другий, не менш складний етап, етап транснаціонального виконання.
Доступу до інформації та доказів
Окремий пласт стосується доступу до інформації та доказів. Конвенція гарантує громадянам та особам зі звичайним місцем проживання в договірних державах доступ до копій або витягів із публічних реєстрів та до судових рішень у цивільних та комерційних справах на тих самих умовах, що й для власних громадян. У транскордонному процесі це не дрібниця.
Суперечка часто впирається не у право як таке, а в неможливість оперативно дістати копію рішення, запису реєстру або іншого офіційного документа, без якого неможливо ані подати позов, ані визнати рішення, ані довести належний статус сторони.
Процесуальна безпека свідків та експертів
Конвенція охоплює навіть питання особистої свободи та процесуальної безпеки свідків та експертів. Вона не допускає арешт чи тримання під вартою у цивільних або комерційних справах щодо громадян або резидентів іншої договірної держави там, де такі заходи не застосовувалися б до власних громадян.
Крім того, свідок або експерт, викликаний до суду в іншій договірній державі, отримує імунітет від переслідування, затримання чи інших обмежень свободи за діяння або вироки, що передували його в’їзду на територію такої держави, за правилами статті 20 Конвенції. Для масового цивільного судочинства це, можливо, не найуживаніші норми, але для складних міжнародних процесів, де треба забезпечити фізичну присутність учасника доказування, вони мають самостійну цінність.
Разом з тим Конвенцію не варто переоцінювати.
- Вона не охоплює всі види спорів. Її центральний фокус, це цивільні та комерційні справи, а адміністративні, соціальні та фіскальні провадження охоплюються лише настільки, наскільки у відповідній державі взагалі існує правова допомога у справах такого типу і вони розглядаються судами або трибуналами.
- Правова консультація за статтею 2 Конвенції надається лише тоді, коли особа фізично перебуває в державі, де така консультація запитується.
- Передавальний орган може відмовитися пересилати заяву, якщо вважає її явно необґрунтованою.
- Конвенція не ліквідує національні критерії доступу до безоплатної правової допомоги, а лише вимагає не дискримінувати заявника через його іноземний статус.
Застереження України
Окремо треба сказати про застереження України. Закон про приєднання містить не лише визначення Міністерства юстиції як центрального та передавального органу, а й низку застережень за статтею 28 Конвенції. Україна, зокрема, застерегла право обмежувати застосування статті 1 щодо осіб, які не є громадянами договірної держави, але мають звичайне місце проживання в іншій договірній державі, або раніше мали звичайне місце проживання в Україні, якщо немає взаємності з державою їх громадянства.
Також Україна заявила, що не застосовуватиме окремі переваги щодо держав, які самі зробили відповідні застереження стосовно абзацу другого статті 13 та розділу II. Інакше кажучи, навіть у межах Конвенції діє не абсолютний, а умовно взаємний режим. Це ще раз показує, що Конвенція, це не універсальний «квиток» до будь-якого іноземного суду, а мережевий інструмент, де результат залежить від поєднання договірного статусу обох держав та їхніх застережень.
Важливе питання, що саме ця Конвенція змінює. Вона не підміняє собою весь масив міжнародного цивільного процесу, не скасовує національне законодавство про безоплатну правничу допомогу та не замінює інші гаазькі інструменти на кшталт конвенцій про вручення документів чи отримання доказів.
Але у відносинах між державами, які одночасно є учасницями Конвенції 1980 року та раніших конвенцій 1905 або 1954 років з питань цивільного процесу, вона замінює відповідний блок норм старих договорів про доступ до правосуддя, а саме статті 17–24 Конвенції 1905 року або статті 17–26 Конвенції 1954 року. Для України це не є абстракцією, оскільки Україна пов’язана також із Гаазькою конвенцією з питань цивільного процесу 1954 року. Отже, новий режим оновлює та модернізує старіші механізми у відносинах з тими державами, де обидва договори діють паралельно.
Найделікатніше питання, це вплив на можливість українців звертатися до ЄСПЛ та інших міжнародних судів. Прямої зміни тут немає. Європейський суд з прав людини діє на підставі Європейської конвенції з прав людини та власного Регламенту Суду. Умови прийнятності заяв, включно з правилом вичерпання національних засобів юридичного захисту та чотиримісячним строком звернення після остаточного національного рішення, випливають зі статті 35 Конвенції.
Питання безоплатної правової допомоги у Страсбурзі регулюються правилами Суду, зокрема правилами 105–110, а не Гаазькою конвенцією про міжнародний доступ до правосуддя. Тому твердження, що приєднання України до цієї Конвенції спрощує доступ до ЄСПЛ, юридично було б неточним.
Спрощений доступ до суду
Але опосередкований ефект усе ж можливий. Якщо права українця або української компанії порушені в межах цивільного чи комерційного спору в іншій договірній державі, Конвенція може полегшити доступ до національного суду цієї держави, отримання документів, правової допомоги, а також проходження стадій визнання чи виконання рішення. А вже належне проходження або вичерпання таких національних процедур може мати значення для подальшої оцінки прийнятності звернення до ЄСПЛ, якщо справа потенційно підпадає під юрисдикцію Суду.
Іншими словами, Конвенція не відкриває прямий коридор до Страсбурга, але може зменшити ризик того, що особа зупиниться на національному рівні через брак грошей, перекладу, інформації або процесуальних гарантій у транскордонній справі.
Те саме стосується й інших міжнародних юрисдикцій. Конвенція 1980 року не створює права на звернення до Міжнародного суду ООН, Суду ЄС, Міжнародного кримінального суду чи до інвестиційного арбітражу. У кожному з цих випадків юрисдикція, процесуальний статус сторони, строки та фінансування правової допомоги визначаються зовсім іншими міжнародними актами або регламентами.
Юридичне значення Конвенції інше: вона підвищує функціональну доступність національного правосуддя у транскордонних приватноправових спорах. Для держави, яка має мільйони громадян за кордоном, значний обсяг міжнародної мобільності, активний експорт, релокацію бізнесу та збільшення сімейних, спадкових та договірних спорів з іноземним елементом, це цілком прикладна зміна. Її сила саме у знятті дрібних, але дорогих процесуальних бар’єрів.
Висновок
Підсумок тут доволі однозначний. Україна не отримала через цю Конвенцію новий ключ до міжнародних судів у широкому значенні, але отримала інструмент, який робить доступ до судів інших договірних держав більш передбачуваним, менш дискримінаційним та в окремих випадках дешевшим.
- Для громадян це насамперед кращий канал отримання правової допомоги за кордоном у цивільних та комерційних справах.
- Для бізнесу, це зниження бар’єрів у транскордонних процесах, передусім через заборону застави на судові витрати лише за ознакою іноземності та через полегшення подальшого визнання й виконання рішень.
- Для держави, це ще один крок до нормалізації правового середовища для мобільного населення та транскордонної економіки.
Але оцінювати цей крок варто тверезо. Конвенція працюватиме там, де є договірна взаємність, належне адміністрування через Міністерство юстиції та реальна готовність користувачів, громадян, адвокатів й бізнесу, застосовувати її як процесуальний, а не політичний інструмент.
Автор: Олексій Гнатенко, партнер, керівник практики вирішення спорів Juscutum
Україна і Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя: що змінюється для громадян та бізнесу
Коли в публічному просторі звучить теза, що Україна приєдналася до Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя, виникає природне очікування, що йдеться про спрощення доступу українців до Європейського суду з прав людини, міжнародного арбітражу чи навіть інших міждержавних судів. Але юридично це не так.
Олексій Гнатенко, партнер, керівник практики вирішення спорів Juscutum, пояснює в колонці для Scroll.media, як все працюватиме.
Предмет цієї Конвенції значно вужчий та водночас практичніший. Конвенція регулює доступ фізичних осіб, а в окремих частинах і юридичних осіб, до судів інших договірних держав у транскордонних справах, насамперед у цивільних та комерційних відносинах, на недискримінаційних умовах. Гаазька конференція прямо пояснює, що Конвенція не гармонізує внутрішнє право держав, а покликана забезпечити, щоб іноземне громадянство, відсутність місця проживання чи доміцилію не ставали самі по собі підставою для процесуальної дискримінації.
Для України формальною відправною точкою став Закон України № 4820-IX від 12.03.2026 «Про приєднання України до Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя», ухвалений на базі законопроєкту № 0304. У самому законі зафіксовано, що Конвенція набере чинності для України з першого дня третього календарного місяця після депонування документа про приєднання.
Тим самим Верховна Рада завершила внутрішньодержавний етап, який дає змогу перейти до міжнародно-правового оформлення участі України у цьому режимі. Профільний комітет парламенту окремо вказав, що законопроєкт відповідає міжнародно-правовим зобов’язанням України у сфері європейської інтеграції, а бюджетні матеріали до нього підтвердили, що реалізація потребуватиме витрат у межах системи безоплатної правничої допомоги.
Але є одна принципово важлива деталь, яка заслуговує на увагу. За самою Конвенцією приєднання держави ще не означає автоматичної універсальної дії щодо всіх країн світу. Її ефект працює у відносинах між договірними державами, які не заперечили проти приєднання нової сторони у передбаченому договором порядку.
Крім того, Конвенція сама по собі не є глобальною за охопленням. За даними Гаазької конференції, вона об’єднує обмежене коло учасників, а не весь світовий судовий простір. Це означає, що практична користь для українців залежатиме від того, з якою саме державою виник спір та чи діє Конвенція у двосторонніх відносинах з нею.
Сама архітектура Конвенції має наступну логіку. Її ядро – це право громадян та осіб, які мають звичайне місце проживання в одній договірній державі, отримувати правову допомогу в судових провадженнях у цивільних та комерційних справах в іншій договірній державі на тих самих умовах, що й громадяни та резиденти цієї держави.
Ця ж логіка поширюється й на осіб, які раніше мали там звичайне місце проживання, якщо спір виник із такого попереднього проживання. А якщо національне право конкретної держави допускає правову допомогу у справах адміністративного, соціального чи фіскального характеру, Конвенція поширюється й на провадження у відповідних судах або трибуналах.
Отже, вона не обмежується лише класичним приватним правом, хоча її головний центр тяжіння все ж лежить у цивільно-комерційному полі.
Для громадян України це означає, що у спорі, наприклад, щодо сімейних майнових відносин, спадкування, відшкодування шкоди, виконання договору, визнання або виконання судового рішення в іншій державі-учасниці, доступ до місцевої системи правової допомоги більше не має блокуватися самим фактом українського громадянства чи відсутністю місця проживання в цій країні. Не йдеться про автоматичне надання безоплатного адвоката всім без винятку.
Ідеться про інше – іноземець із договірної держави має оцінюватися за тими самими критеріями, що й місцевий заявник. Це важливе, але стримане за масштабом полегшення. Конвенція не зрівнює всіх у матеріальному становищі, але знімає дискримінацію за формально-іноземною ознакою.
Спрощення щодо процедури доступу
Найбільш відчутне спрощення стосується самої процедури доступу. Конвенція вимагає, щоб кожна держава визначила центральний орган, який приймає й опрацьовує заяви про правову допомогу, а також орган або органи, що передають такі заяви з держави заявника до держави, де потрібен доступ до суду. Україна в законі прямо визначила і центральним, і передавальним органом Міністерство юстиції України.
Це означає, що для громадянина чи резидента України формується інституційний канал подання документів без необхідності шукати неформальні шляхи контакту з іноземною адміністрацією, випадкових посередників або паралельні консульські механізми там, де вони не дають належного процесуального результату.
Конвенція також передбачає стандартну форму подання, пряму передачу документів між уповноваженими органами та обов’язок передавального органу допомогти заявнику з комплектуванням відомостей та документів, а також із дотриманням формальних вимог. Більше того, у необхідних випадках такий орган має сприяти з безоплатним перекладом документів.
Окремо встановлено, що за передачу, прийняття і розгляд заяв про правову допомогу плата не стягується, а самі заяви мають розглядатися терміново. Для практики це означає менше адміністративних вимог на старті процесу. Саме тут Конвенція може дати найбільший ефект, бо транскордонний спір часто програється ще до судового засідання, на етапі підготовки та подання документів, мови, форми й витрат на початок судової процедури.
Документи не потребують легалізації
Ще один істотний блок, це документи. Конвенція встановлює, що документи, передані в межах її першого розділу, не потребують легалізації або аналогічної формальності. Для українського заявника це важливе практичне полегшення, оскільки саме легалізація, апостиль, підтвердження повноважень та переклад часто створюють не зіставні часові та фінансові витрати порівняно з вартістю самого спору.
Водночас мовне питання не знімається повністю. За загальним правилом документи мають бути складені офіційною мовою запитуваної держави або супроводжуватися перекладом. Якщо такий переклад неможливо зробити в державі подання, допускається англійська або французька, якщо запитувана держава не зробила застереження.
Україна своєю чергою прямо заявила, що прийматиме документи лише українською мовою або з перекладом українською та не прийматиме документи англійською чи французькою на підставі спрощеного механізму, передбаченому у абзаці 2 статті 7 Конвенції. Це означає, що назовні Конвенція спрощує переклад та маршрут, але всередині української системи зберігає жорстку мовну рамку.
Для бізнесу особливо важливий другий розділ Конвенції, який стосується так званої cautio judicatum solvi, тобто застави для забезпечення виконання судового рішення. Йдеться про давню практику деяких правопорядків вимагати від іноземного позивача внести кошти або надати забезпечення лише тому, що він є іноземцем або не має місця проживання в цій державі.
Конвенція прямо забороняє встановлювати таку вимогу до осіб, включно з юридичними особами, які мають звичайне місце проживання в іншій договірній державі, якщо вони виступають позивачами чи третіми особами у суді іншої договірної держави. Те саме стосується забезпечення для сплати судових витрат. Для українського бізнесу це один із найбільш прикладних ефектів Конвенції, бо він зменшує вхідний фінансовий бар’єр у транскордонних приватноправових спорах.
Конвенція йде далі та створює механізм безоплатного приведення у виконання рішень про судові витрати, ухвалених проти осіб, які були звільнені від такої застави. Вона також передбачає, що якщо особа вже отримала правову допомогу в одній договірній державі й там ухвалено рішення, то в іншій договірній державі для визнання або виконання цього рішення вона має право на правову допомогу без нового аналізу її матеріального становища.
Це дуже практична норма для ситуацій, коли сама перемога в суді ще нічого не означає без подальшого визнання або виконання рішення за кордоном. З процесуального погляду Конвенція у цьому випадку не просто відкриває двері до суду, а намагається провести людину й через другий, не менш складний етап, етап транснаціонального виконання.
Доступу до інформації та доказів
Окремий пласт стосується доступу до інформації та доказів. Конвенція гарантує громадянам та особам зі звичайним місцем проживання в договірних державах доступ до копій або витягів із публічних реєстрів та до судових рішень у цивільних та комерційних справах на тих самих умовах, що й для власних громадян. У транскордонному процесі це не дрібниця.
Суперечка часто впирається не у право як таке, а в неможливість оперативно дістати копію рішення, запису реєстру або іншого офіційного документа, без якого неможливо ані подати позов, ані визнати рішення, ані довести належний статус сторони.
Процесуальна безпека свідків та експертів
Конвенція охоплює навіть питання особистої свободи та процесуальної безпеки свідків та експертів. Вона не допускає арешт чи тримання під вартою у цивільних або комерційних справах щодо громадян або резидентів іншої договірної держави там, де такі заходи не застосовувалися б до власних громадян.
Крім того, свідок або експерт, викликаний до суду в іншій договірній державі, отримує імунітет від переслідування, затримання чи інших обмежень свободи за діяння або вироки, що передували його в’їзду на територію такої держави, за правилами статті 20 Конвенції. Для масового цивільного судочинства це, можливо, не найуживаніші норми, але для складних міжнародних процесів, де треба забезпечити фізичну присутність учасника доказування, вони мають самостійну цінність.
Разом з тим Конвенцію не варто переоцінювати.
- Вона не охоплює всі види спорів. Її центральний фокус, це цивільні та комерційні справи, а адміністративні, соціальні та фіскальні провадження охоплюються лише настільки, наскільки у відповідній державі взагалі існує правова допомога у справах такого типу і вони розглядаються судами або трибуналами.
- Правова консультація за статтею 2 Конвенції надається лише тоді, коли особа фізично перебуває в державі, де така консультація запитується.
- Передавальний орган може відмовитися пересилати заяву, якщо вважає її явно необґрунтованою.
- Конвенція не ліквідує національні критерії доступу до безоплатної правової допомоги, а лише вимагає не дискримінувати заявника через його іноземний статус.
Застереження України
Окремо треба сказати про застереження України. Закон про приєднання містить не лише визначення Міністерства юстиції як центрального та передавального органу, а й низку застережень за статтею 28 Конвенції. Україна, зокрема, застерегла право обмежувати застосування статті 1 щодо осіб, які не є громадянами договірної держави, але мають звичайне місце проживання в іншій договірній державі, або раніше мали звичайне місце проживання в Україні, якщо немає взаємності з державою їх громадянства.
Також Україна заявила, що не застосовуватиме окремі переваги щодо держав, які самі зробили відповідні застереження стосовно абзацу другого статті 13 та розділу II. Інакше кажучи, навіть у межах Конвенції діє не абсолютний, а умовно взаємний режим. Це ще раз показує, що Конвенція, це не універсальний «квиток» до будь-якого іноземного суду, а мережевий інструмент, де результат залежить від поєднання договірного статусу обох держав та їхніх застережень.
Важливе питання, що саме ця Конвенція змінює. Вона не підміняє собою весь масив міжнародного цивільного процесу, не скасовує національне законодавство про безоплатну правничу допомогу та не замінює інші гаазькі інструменти на кшталт конвенцій про вручення документів чи отримання доказів.
Але у відносинах між державами, які одночасно є учасницями Конвенції 1980 року та раніших конвенцій 1905 або 1954 років з питань цивільного процесу, вона замінює відповідний блок норм старих договорів про доступ до правосуддя, а саме статті 17–24 Конвенції 1905 року або статті 17–26 Конвенції 1954 року. Для України це не є абстракцією, оскільки Україна пов’язана також із Гаазькою конвенцією з питань цивільного процесу 1954 року. Отже, новий режим оновлює та модернізує старіші механізми у відносинах з тими державами, де обидва договори діють паралельно.
Найделікатніше питання, це вплив на можливість українців звертатися до ЄСПЛ та інших міжнародних судів. Прямої зміни тут немає. Європейський суд з прав людини діє на підставі Європейської конвенції з прав людини та власного Регламенту Суду. Умови прийнятності заяв, включно з правилом вичерпання національних засобів юридичного захисту та чотиримісячним строком звернення після остаточного національного рішення, випливають зі статті 35 Конвенції.
Питання безоплатної правової допомоги у Страсбурзі регулюються правилами Суду, зокрема правилами 105–110, а не Гаазькою конвенцією про міжнародний доступ до правосуддя. Тому твердження, що приєднання України до цієї Конвенції спрощує доступ до ЄСПЛ, юридично було б неточним.
Спрощений доступ до суду
Але опосередкований ефект усе ж можливий. Якщо права українця або української компанії порушені в межах цивільного чи комерційного спору в іншій договірній державі, Конвенція може полегшити доступ до національного суду цієї держави, отримання документів, правової допомоги, а також проходження стадій визнання чи виконання рішення. А вже належне проходження або вичерпання таких національних процедур може мати значення для подальшої оцінки прийнятності звернення до ЄСПЛ, якщо справа потенційно підпадає під юрисдикцію Суду.
Іншими словами, Конвенція не відкриває прямий коридор до Страсбурга, але може зменшити ризик того, що особа зупиниться на національному рівні через брак грошей, перекладу, інформації або процесуальних гарантій у транскордонній справі.
Те саме стосується й інших міжнародних юрисдикцій. Конвенція 1980 року не створює права на звернення до Міжнародного суду ООН, Суду ЄС, Міжнародного кримінального суду чи до інвестиційного арбітражу. У кожному з цих випадків юрисдикція, процесуальний статус сторони, строки та фінансування правової допомоги визначаються зовсім іншими міжнародними актами або регламентами.
Юридичне значення Конвенції інше: вона підвищує функціональну доступність національного правосуддя у транскордонних приватноправових спорах. Для держави, яка має мільйони громадян за кордоном, значний обсяг міжнародної мобільності, активний експорт, релокацію бізнесу та збільшення сімейних, спадкових та договірних спорів з іноземним елементом, це цілком прикладна зміна. Її сила саме у знятті дрібних, але дорогих процесуальних бар’єрів.
Висновок
Підсумок тут доволі однозначний. Україна не отримала через цю Конвенцію новий ключ до міжнародних судів у широкому значенні, але отримала інструмент, який робить доступ до судів інших договірних держав більш передбачуваним, менш дискримінаційним та в окремих випадках дешевшим.
- Для громадян це насамперед кращий канал отримання правової допомоги за кордоном у цивільних та комерційних справах.
- Для бізнесу, це зниження бар’єрів у транскордонних процесах, передусім через заборону застави на судові витрати лише за ознакою іноземності та через полегшення подальшого визнання й виконання рішень.
- Для держави, це ще один крок до нормалізації правового середовища для мобільного населення та транскордонної економіки.
Але оцінювати цей крок варто тверезо. Конвенція працюватиме там, де є договірна взаємність, належне адміністрування через Міністерство юстиції та реальна готовність користувачів, громадян, адвокатів й бізнесу, застосовувати її як процесуальний, а не політичний інструмент.
Автор: Олексій Гнатенко, партнер, керівник практики вирішення спорів Juscutum
